Сторінка для дітей

У країні Простого речення

(казка)

            За синіми морями, за високими горами, за широкими річками загубилось серед густих трав і синьооких озер мальовниче королівство Простого речення. 

 Правив у цій невеликій країні вже старенький цар Текст. І було у нього три сини, - красні, як соколи, високі та міцні, як дуби. Старшого звали Спонукальним реченням, середульшого – Питальним, найменшого – Розповідним.

Життя було б щасливим і безтурботним для королівської сім’ї, коли б не страшне лихо – раптово захворів, а згодом і помер старенький Текст. І, як часто буває в таких випадках, оплакавши батька, брати стали сперечатись: кому ж стати королем? Кожен із них, забувши про пристойність, вихваляв свої здібності, кожен хотів правити державою. Довго сперечались брати та згоди не дійшли, отож і вирішили скликати королівську раду.

Державні мудреці теж не відразу дали відповідь, та врешті – решт вирішили: королем стане Спонукальне речення, бо він найстарший, отож і найрозумніший, його промови найвлучніші, найурочистіші.

Дуже образились молодші брати, адже батько ніколи не виділяв кращого, кожен син відчував себе улюбленцем. Пішли Питальне і Розповідне речення із батьківського дому світ за очі.

А в цей час з’явився перший указ юного короля: у всьому королівстві розмовляти лише окличними реченнями. Здивувались люди, але не сміли перечити молодому правителю. Пройшов день, потім другий, за ними тиждень…

Та чому ж так тихо у королівському замку, на вулицях міст та сіл, куди ж зникла така милозвучна і ласкава мова?

Послав король гінців у всі куточки держави, щоб дізнатися що трапилося. Довго чи коротко та повернулись посланці з відповіддю: неможливо спілкуватись лише спонукальними реченнями, краще вже мовчати, аніж весь час сваритися чи наказувати щось один одному.

Засмутився юний правитель – що ж робити, як правити німою державою? Довго думав король як виправити свою помилку, як би вчинив у такій ситуації батько. Від тяжких дум і недоспаних ночей зліг Спонукальне речення, тяжка хвороба поклала його у ліжко. Ще тихіше стало у державі, не чути ні пісень, ні палких промов, ні звичайних розмов.

Та якось чутка про хворобу кревного родича дійшла до братів. І хоч тяжкою була образа, та все ж повернулись вони до батьківського порога, щоб побачити брата.

З радістю зустріли їх придворні, провели до хворого. Спонукальне речення теж дуже зрадів і щастя від зустрічі зробило добру справу – хлопець одужав. І нарешті у нього з’явилась думка, яку так довго і безуспішно шукав: щоб виправити становище, треба попросити допомоги у братів. Гуртом, як кажуть, і батька добре бити. Ось з тих давніх часів правлять у країні простого речення три брати – королі, мудрі і розсудливі. Старший – любить влаштовувати свята своєму народові, середній – завжди розсудить і помирить, а молодший – дбає про добробут своїх співгромадян. Панує в цій країні мир і злагода, лунають пісні, жарти, ходить від хати до хати синьооке Щастя. 

Чарівні черевички

(казка)

За високими горами, за синіми морями жив – був цар Буян. З вигляду він був грізний і неприступний, та насправді мав м’яке і добре серце. Була у нього красуня – донька, її звали Крапелька, бо личко її було чисте, як крапля води, а очі сині, як море. Батько дуже любив її, тому виконував всі бажання єдиної дочки.

Одного разу заманулося їй отримати чарівні черевички незвичайної краси, що вміють самі ходити. Не міг люблячий батько відмовити своїй дитині, та не знав як горю зарадити. Зібрав Буян раду, не день і не два думали – гадали цар та його придворні і вирішили оголосити царський указ: хто знайде чарівні черевички, що самі ходять, той одружиться із царівною – красунею і отримає півцарства.

І до царського палацу поспішили старі і молоді, бідні і багаті чоловіки, всі вони несли силу – силенну черевичків небаченої краси. Та щоразу виявлялось, що вони, хоч і гарні, та царівна не могла в них рушити з місця, бо не вміли черевички ходити.

Заплакала – заридала Крапелька від розчарування, та жде – не діждеться чуда. Гірко – тяжко на душі в Буяна, бо не зміг зробити доньку щасливою.

А в одному з міст царства жив швець, всі звали його Каблучок. Був він дуже гарний і добрий, веселої вдачі, та дуже бідний. І коли він дізнався про царський указ, в нього не було нічого, крім голки, щоб пошити диво – черевички. А Каблучок ще раніше чув про небачену вроду царівни і вирішив хоч подивитися на неї. Вкинув він у торбину пляшку води і хлібину, тай вирушив в дорогу. Нелегкою була його стежка – доріжка, та бажання побачити красуню – царівну допомагало подолати путь.

Одного разу забрів шевчик у дрімучий ліс, раптом бачить – аж під дубом лежить велика вовчиця; її очі вогнем пропекли Каблучка, та побачив він у них не злість, а прохання. Вовчиця застогнала, і швець побачив, лапа у неї поранена, в рані стирчить велика скалка; хлопець був до добрим і, перемігши страх, взяв свою голку й витяг скалку. Вовчиця поглядом подякувала Каблучкові і здоровою лапою показала на дуб. Хлопець уважно подивився на дерево і помітив дупло. Він підійшов і заглянув туди, там були кришталеві черевички небаченої краси, вони самі стрибнули в руки Каблучку. Дуже зрадів хлопець і, подякувавши вовчиці, поспішив до царського палацу, що був зразу ж за лісом.

Як побачила Крапелька черевички, затанцювала від задоволення, посміхнувся цар Буян, зраділи всі навколо. А Каблучок тим часом милувався красою царівни. Коли їхні погляди зустрілися – зрозуміли, що разом будуть щасливі.

Три дні і три ночі святкували весілля, і кажуть, що радість – щастя супроводжували молоде подружжя все життя.